"ЛИЦАР ДЕРЖАВОТВОРЧОГО ПРОЦЕСУ: ДМИТРО ВІТОВСЬКИЙ"

24 жовтня в приміщенні читального залу бібліотеки відбувся урок історії "ЛИЦАР ДЕРЖАВОТВОРЧОГО ПРОЦЕСУ: ДМИТРО ВІТОВСЬКИЙ",

Гостями  захобу були - ІВАН ГОЛОВАЦЬКИЙ , АВТОР КНИГИ "ДМИТРО ВІТОВСЬКИЙ - ОРГАНІЗАТОР ЛИСТОПАДОВОГО ЧИНУ" ТА СТЕПАН  ПАХОЛКО З ВІДЕОПОКАЗОМ НА ТЕМУ "ФАЛЕРИСТИЧНІ ПАМ'ЯТКИ ПЕРІОДУ ВИЗВОЛЬНОЇ БОРОТЬБИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ 1914-1942 РР. 

Присутні на уроці школярі Львівської української гуманітарної гімназії ім.О.Степанів переглянули цікавий  відеоролик  про Дмитра Вітовського 

ОГОЛОШЕННЯ!!!!!!!!!!!!

ЗАПРОШУЄМО 24.10.2013 о 14.00 ВСІХ БАЖАЮЧИХ ВІДВІДАТИ УРОК ІСТОРІЇ "ЛИЦАР ДЕРЖАВОТВОРЧОГО ПРОЦЕСУ: ДМИТРО ВІТОВСЬКИЙ", ЯКИЙ ВІДБУДЕТЬСЯ В ЧИТАЛЬНОМУ ЗАЛІ БІБЛІОТЕКИ.

ГОСТІ ЗАХОДУ - ІВАН ГОЛОВАЦЬКИЙ , АВТОР КНИГИ "ДМИТРО ВІТОВСЬКИЙ - ОРГАНІЗАТОР ЛИСТОПАДОВОГО ЧИНУ" ТА СТЕПАН  ПАХОЛКО З ВІДЕОПОКАЗОМ НА ТЕМУ "ФАЛЕРИСТИЧНІ ПАМ'ЯТКИ ПЕРІОДУ ВИЗВОЛЬНОЇ БОРОТЬБИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ 1914-1942 РР. 

Топ 10 місць, які треба відвідати у Львові

ЦЕ МОЄ МІСТО - ЛЬВІВ!!!

Якщо Ви зупинились у Львові транзитом, чи з якихось інших причин у вас немає часу побачити усю красу Львова, сайт Lviv.Travel рекомендує Топ 10 архітектурних перлин Льовова, які повинен побачити кожен, хто побував у Львові.

Усі вони знаходяться в компактній центральній частині міста і щоб побачити їх усіх Вам знадобиться не більше 3-х годин.

Якшо у вас є трохи часу і ви хочете поринути у неймовірну атмосферу- приєднуйтесь до наших турів до Львова

1. Площа Ринок

Львівська Площа Ринок зберегла свою назву від ХІV століття. Вона походить від німецького «der Ring» (коло, кільце), власне за таким принципом будувалися центральні площі німецьких середньовічних міст.

Саме тут, у долині ріки Полтви в середині ХІV століття німецькі колоністи за дорученням короля Казимира ІІІ започаткували класичне європейське місто з класичною ринковою площею. Польський король зводив місто за найдосконалішими тогочасними будівельними технологіями, він запросив для цієї мети ремісників та будівельників з Німеччини. У наступні століття архітектурну досконалість Ринку доповнювали італійські та австрійські архітектори.

Площа Ринок у її сучасному вигляді – це нашарування архітектурних ідей багатьох творців і багатьох століть, які утім мають одну єдину особливість – незмінну узгодженість і гармонію. Тут від усіх будівель віє спокоєм, упевненістю, оптимізмом і людяністю епохи європейського ренесансу. Усі кам’яниці площі різні й неповторні, але у той самий час наче споріднені між собою однією ідеєю. Кожна кам’яниця – окремий і завершений образ. Тут феноменально зіставлено величину будинків з людиною, і ми почуваємо себе ніби  в оточенні дуже затишного інтер’єру. Будинки не надто високі й не надто малі, жоден з них не виривається із загального ансамблю своїми розмірами, висотою чи стилем. У львівських ренесансних будинках відчувається справжня музика. Несиметрично розміщені вікна – два поруч і одне ніби осторонь –мають утилітарне призначення: два вікна припадають на головну залу-світлицю, а третє – на бокову, господарську кімнату. Але в цій асиметрії відчувається ритм – ніби спочатку звучать дві половинки ноти, а потім одна ціла нота. Звучання Площі Ринок є неповторним. 

Львівські середньовічні патриції замовляли проекти своїх будинків здебільшого італійським архітекторам, вихідцям з північної Ломбардії та південної Швейцарії. Але італійський ренесанс не зміг у Львові зберегти свою чистоту і непорушність стилю, він був доповнений і збагачений місцевими традиціями, зокрема рисами східного українського зодчества. Таким чином протягом майже п’яти століть творився єдиний в Україні неповторний ансамбль житлових будинків на Площі Ринок. Майже всі будинки площі і до сьогодні використовуються за своїм основним призначенням – у них мешкають львів’яни.

2. Оперний театр

Збудований на початку минулого століття за проектом архітектора Зиґмунта Ґорґолевського Великий театр у Львові порівнювали з Паризькою та Віденською оперою. Стоячи перед величним фасадом цієї фантастичної споруди відчуваєш всепоглинаючу потугу мистецтва, його вічність у контрасті зі швидкоплинністю людського життя. Це споруда, у якій можна знайти різні архітектурні стилі європейських країн, втілені з пишномовною імпозантністю.
Форми фасаду дуже складні і різноманітні: це колони, балюстради, ніші, насичені алегоричними скульптурними постатями. Над головним карнизом фасаду височать статуї восьми муз, над ними горельєфна десятифігурна композиція «Радощі і страждання життя». Фронтон угорі завершується скульптурною тріадою крилатих бронзових постатей Генія драми і комедії, трагедії і у центрі – Слави, яка тримає золоту пальмову гілку. Ці скульптури творили видатні львівські митці Попель, Баронч, Війтович.

Інтер’єр львівської опери вражає не менше, ніж зовнішній вигляд. Внутрішнє убранство споруди оздоблене позолотою (на неї витратили декілька кілограмів золота), різнокольоровим мармуром, декоративними розписами і скульптурою. Чотириярусний глядацький зал має форму ліри і вміщує понад тисячу людей. Окрасою сцени є декоративна завіса «Парнас» (1900 рік) відомого у Європі живописця Генрика Семирадського – алегоричне трактування сенсу людського життя у постатях Парнасу.

Зал львівського оперного театру відзначається чудовою акустикою. Тут можна побачити виступи славетних оперних і балетних колективів України та гастролерів з інших країн. У львівській опері проводять нещодавно відроджені Віденські бали.

3. Вірменський квартал

Одна з найстаріших громад Львова – вірменська – віками створювала у місті осередок свого національного життя з унікальною архітектурою і неповторним духом найдревнішої східної християнської культури.

Вірмени, вигнані з батьківщини монголо-татарською навалою середини XIII століття і позбавлені державності, знайшли гостинний прихисток на галицькій землі. Одна з найдревніших східних християнських націй (вірмени прийняли християнство на декілька століть раніше, аніж це зробили народи Європи) – принесла до Львова разом зі своїми капіталами творчий пошук і бездоганну ремісничу вправність ювелірів, шкіряників і гаптувальників. Та найкраще вірмени від віків освоїли купецький фах. Торговельні каравани зі східних країн до Європи були майже цілковито вірменською монополією. Вірмени не лише торгували самі, а й постійно обіймали посади торгових перекладачів, через яких здійснювалися контакти усіх іноземних купців у Львові.

Національні громади у стародавньому Львові займали кожна свою територію. Вірмени селилися за мурами міста у північній частині, неподалік центральної Ринкової площі. Тут містився осередок григоріанського єпископства, який підпорядковувався лише голові вірменської церкви – Католикосові усіх вірмен. Світським життям громади керував війт і рада старійшин. Вірмени для залагодження внутрішніх проблем громади користувалися власним звичаєвим законодавством, наприклад, якщо палія ловили на місці підпалу, його мали право беззастережно кинути у вогонь. Вірмени мали власну школу, шпиталі, бібліотеку, театр, а 1616 року заснували навіть першу вірменську друкарню. Забудова Вірменського кварталу була своєрідною, з урахуванням тогочасних тенденцій, зокрема багато будинків до другої половини XVIII століття мали широкі в’їздові брами, у деяких вони збереглися й до сьогодні.

Міцні економічні позиції протягом тривалого часу давали вірменській колонії почувати себе впевнено і протистояти тискові й обмеженням міських властей. Та міська рада, до якої здебільшого входили багаті купці- римокатолики, не бажала миритися з конкуренцією вірмен, заздрила їхньому багатству і зв’язкам на Сході.

Вірмени, відірвані від батьківщини, як люди торгові і бізнесові, не змогли довго зберігати своєї ідентичності. Лише асиміляція була шляхом збереження статків і соціального становища львівських вірмен. 1630 року вірменський архієпископ Миколай Торосович прийняв католицизм, але на користь цьому народові цей акт не пішов: якщо у середині XVII століття у Львові мешкало понад дві тисячі вірмен, то на початку XX століття їх у Львові практично не було, залишилися хіба поляки з полонізованими вірменськими прізвищами. Нова хвиля вірмен у Львові почалася після 1939 року з приходом російської тоталітарної влади. Зараз цю громаду складають вірмени, вихідці з різних куточків колишньої радянської імперії – СРСР.

4. Палац Потоцьких

За огорожею з орнаментальною металевою брамою бачимо величну і водночас витончену споруду. Імпозантний палац прикрашений рельєфами, ліпниною, настінним живописом і вітражами. Палац Потоцьких – яскравий зразок архiтектури зрiлого iсторизму, одна з найцiкавiших архiтектурних пам’яток Львова. Запроектував його французький архiтектор Луї д'Оверню на замовлення намiсника королiвства Галичини і Лодомерiї графа Альфреда II Юзефа Потоцького (1817-1889). Будівництво тривало від 1888 до 1890 року пiд наглядом та деякою коректурою львівського архiтектора Юліана Цибульського. 

Інтер’єри палацу на першому поверсi вирiшенi здебільшого у стилi короля Луї XVI. Зали (Червона, Дзеркальна, Голуба, Кабiнет Ордината) оздоблені штучним мармуром i позолотою, ліпниною та дзеркалами. Рiзьбленi з мармуру каміни прикрашені золоченою бронзою. 

На першому поверсі міститься каплиця з чудотворною іконою Львівської Богородиці (XV ст.). Експозицiя Львiвської галереї мистецтв розгорнута на другому поверсi. Її вiдкриває зал античного мистецтва. Європейське мистецтво XIV-XVIII ст. представлене найкращими творами збірки: українською іконою XV ст. «Св. Параскевою», полотнами М. Базаїтi, Я. Цуккi, С. Рiччi, Ж.-Е. Лiотара, Ж. Герена, Ф. Гойї. Часто у палаці відбуваються конференції, презентації, камерні концерти, зустрічі політиків.

5. Каплиця Боїмів

Ця унікальна пам’ятка є окрасою Катедральної площі, з цього провулка відкривається один з найкращих краєвидів Львова на Площу Ринок і міську Ратушу. Львівський купець родом з Угорщини Георгій Боїм розбагатів на торгівлі вином та отримавши громадянство Львова разом з посадою бургомістра вирішив збудувати родинну каплицю небаченої краси. Будівлю звели за проектом вроцлавського будівничого Андрія Бемера і освятили 1615 року.

На іншому фасаді від боку вулиці Галицької під склом старовинні оригінальні портрети Боїма і його дружини. Третій фасад має чудовий рельєф, що зображає Георгія Змієборця.

Купол каплиці завершує статуя скорбного Христа у Гетсиманському саду, де він просить Отця, щоб Його оминули страждання на хресті. Сюжет, досить часто репрезентований у малярстві, у скульптурі є справді унікальним. Фасадна стіна каплиці вкрита суцільним кам’яним різьбленням на тему Страстей і фігурами святих Петра і Павла. Інтер’єр будівлі є не менш пишно декорований. При створенні багатофігурних композицій за звичаєм того часу використовували як моделей звичайних людей. Таким чином ми маємо тут нагоду побачити обличчя справжніх людей давньої епохи.

Каплиця Боїмів славна цікавою енергетикою: працівниця музею розповідала, що якось забула у закутку каплиці кошик з яблуками; більше аніж через півтора року вона несподівано на нього наштовхнулася і виявила, що яблука за цей час абсолютно не втратили своєї соковитості та аромату.
Каплиця Боїмів відкрита для відвідувачів лише в літні місяці.

6. Домініканський собор

Монастир домініканів на цьому місці заснували ще у XIII столітті на прохання дружини українського князя Лева Даниловича, угорської принцеси Констанції, яка була католичкою і на чужині тужила за своєю вірою. Від XV і до середини XVIII століття тут стояв костел, збудований у готичному стилі.

У цьому костелі і на площі перед ним 1559 року розігралася справжня війна за наречену з використанням артилерії і всіх тонкощів військової стратегії. Магнат Лукаш Ґурка добивався видачі з монастиря своєї, які він уважав, законної дружини – найбагатшої спадкоємиці Речі Посполитої, Гальшки Острозької, яка заховалася за стінами домініканського монастиря. Під час військових дій на декілька тижнів припинилася вся торгівля у Львові, а роздратований король наказав припинити війну. Врешті було перерізано водотяг, що вів до монастиря, і таким чином облога закінчилася: Гальшку видали Лукашеві.

Через аварійний стан готичний домініканський костел розібрали 1748 року. Новий храм, який нагадує костел святого Карла у Відні, у 1748-1764 роках спорудили за проектом військового інженера, генерала артилерії Яна де Вітта у пізньобароковому стилі. У ті часи існувала добра традиція зберігати від попередньої знищеної споруди усе цінне, що тільки можна було зберегти. До наших часів у південній частині храму можна оглянути алебастровий надгробок XVI століття – пам’ять про старовинний готичний костел, який зник ще 260 років тому.

Всередині храму низка надгробків, найцінніший з яких – надгробок графині Дунін-Борковської роботи всесвітньовідомого данського скульптора Бертеля Торвальдсена (1816 рік). Львівську школу скульпторів репрезентує пам’ятник губернаторові Галичини Гауеру роботи Шімзера (1824 рік). 1880 року тут поставлено пам’ятник знаменитому польському художникові Артурові Ґротґеру  роботи скульптора Гадомського.

За радянських часів храм Божого Тіла закрили і тут, як у багатьох інших львівських церквах, влаштували склад, а 1970 року відкрили Музей релігії та атеїзму і встановили у середині храму підвішений під куполом маятник Фуко, який своїм відхиленням підтверджував процес обертання Землі. У музеї працював кінолекторій, де читали лекції на атеїстичні теми і демонстрували атеїстичні науково-популярні фільми.

З 90-х років Домініканський собор став греко-католицьким храмом Святої Євхаристії, особливо популярним серед львівської інтелігентної і національно свідомої молоді.

7. Бернардинський монастир

Пройшовши з боку площі Митної через фортифікаційну браму монастиря – Глинянську вежу нечутними кроками (бо йтимете  унікальною дерев’яною бруківкою), ви потрапляєте на монастирське подвір’я, де кожен з багатьох його закутків дихає старовиною. Все тут завмерло так, ніби й не було останніх чотирьохсот років світової історії.   

Монастир бернардинів (це польський варіант ордену францисканців) збудовано за міськими мурами, тому ви побачите тут міцні і високі фортечні укріплення, які добре збереглися з північного і східного боку. Історія монастиря сягає середині XV століття, утім власне цю пам’ятку збудували на початку XVII століття. Це була епоха надзвичайно швидкої зміни архітектурних стилів. Найславетніший будівничий Львова італієць Павло Римлянин 1600 року розпочав будівництво костелу у стилі звичного для нього ренесансу, але майстер, не завершивши справи, помер 1618 року. Польському королеві Сигізмунду, який прибув на оглядини будівництва, первісний задум здався надто скромним. Тож вже учень і наступник Римлянина, швейцарець Амброзій Прихильний, будував споруду так, що захоплювало дух. Розкішний маньєристичний скульптурний декор, який проте не порушує мистецького почуття міри, є найціннішим спадком цієї пам’ятки: більше двадцятьох довершених скульптур становлять живу галерею колоритних постатей XVII століття. Вроцлавський архітектор Андрій Бемер завершив ансамбль монастиря бароковою вежею і оздобленням фасаду. Інтер’єр храму прикрашають численні різьблені вівтарі XVIII століття, стіни вкриті оригінальним фресковим розписом того ж періоду.

Історія, яка творилася між цими похмурими і величними мурами є надзвичайно захопливою. Тут настільки злилися воєдино реальні факти міських хронік з легендами, що розділити їх тепер неможливо. Цілюще джерело, яке вдарило після поховання 1484 року на подвір’ї монастиря святого Яна з Дуклі, захисника Львова від численних облог, канонізованого Папою Іваном Павлом Другим 1997 року... Барокова ротонда над криницею, куди скидали тіла вбитих українців, які 1648 року хотіли відчинити браму міста гетьманові Богдану Хмельницькому… Нарешті годинник на вежі костелу, який завжди випереджав час на п’ять хвилин на згадку про те, що монах-бернардинець перевів стрілку годинника вперед: міська брама зачинилися перед самим носом загарбників і таким чином було врятовано Львів від знищення… Багато легенд та реальних історичних подій бережуть і підземелля монастиря бернардинів.

8. Чорна кам'яниця

Свою назву Чорна кам’яниця одержала у ХІХ столітті через цілком прозаїчну причину: протягом століть свинцеві білила, які наносилися як ґрунт для поліхромії (багатоколірності), окислювалися під дією повітря й світла і таким чином утворився її таємничий чорний колір, який потім підтримувався поточними ремонтами. Хоча у 60-і роки ХХ століття в народі ходила легенда, що чорний колір кам’яниці надало втирання протягом багатьох років у фасад чорного соку від шкірок зелених грецьких горіхів.

Таємничість цієї кам’яниці полягає в тім, що одна з теорій чорного кольору фасаду, яку, проте, не визнають провідні архітектори Львова, це закопчення золою білого каменю пісковика внаслідок багаторічного опалення кам’яниці.

Проблема обігріву будинків зимою у середньовіччі стояла досить гостро. Для збереження тепла навіть килими вішали на певній відстані від стіни для того, щоб створити повітряний прошарок. А для опалення будинку у його підвалі розпалювали двокамерну піч. Палаючі дрова нагрівали каміння і гаряче повітря від розпечених каменів йшло трубами на всі поверхи. Пористий камінь-пісковик, з якого побудована кам’яниця, протягом століть активно поглинав пил і сажу, і таким чином з білого перетворився на чорний.

Першим власником цієї кам’яниці, а точніше тієї, яка стояла на місці теперішньої, був Андрій з Києва, тому її називали Київською. У кінці ХVI століття представник львівського патриціанського роду Ян Лоренцович відкрив у цьому будинку одну з перших у Львові аптек. Тоді цей будинок називався Лоренцовичівським. Онучка Яна Лоренцовича вийшла заміж за лікаря Мартина Анчевського, тож вже у XVII столітті кам’яниця називалася «докторівською». Доктор Анчевський тоді ж прикрасив фасад будинку скульптурою свого патрона, Святого Мартина, який відрізає мечем полу свого плаща і віддає її жебракові. Тут ми бачимо також фігуру львівського святого Станіслава Костку, покровителя і захисника міста від пожеж. При вході до будинку із середньовічних часів збереглася кам’яна лава, на якій сидів охоронець.

Зараз тут знаходиться відділ історії української діаспори Львівського історичного музею, де висвітлено окремі фрагменти трьох головних потоків українського еміграційного руху, хронологічні рамки якого охоплюють кін. XIX - кін. ХХ ст. Пам'ятки зібрані в експозиції допомагають глибше зрозуміти, що українці, які живуть поза межами України є вагомою гілкою українського народу, яка поповнює скарбницю нашої спільної історії, науки, культури і мистецтва.

9. Парк "Високий Замок"

Найвища гора Львова (413 метрів над рівнем моря і близько 130 метрів над рівнем середмістя) була штучно насипана наприкінці XIX століття на честь річниці Люблінської унії. Таким чином Львів одержав незрівнянний з іншими містами Європи оглядовий майданчик, краєвиди з якого не можуть залишити байдужим жодного, хто наважився сюди піднятися.

 Біля підніжжя штучного кургану чатує кам’яний лев, який колись стояв біля міської Ратуші, і якому вже  понад чотириста років. Неподалік – фрагмент стіни замку, що стояв на цій горі з XIV століття.

На нижній терасі парку Високий Замок велична алея старезних каштанів, на ній – пам’ятний камінь, поставлений на честь перемоги польського короля Яна III Собєського над турецьким військом 1675 року на Лесиницьких полях, які видно з цього місця.

Каштанова алея завершується будиночком садівника (1892 рік), а навколо нього росте багато екзотичних рослин. Для прикраси парку тут, в середині XIX століття, встановили штучну печеру з написом «15 серпня 1841 року», вхід до якої охороняють два кам’яні леви XVII століття зі старої Ратуші. Вони тримають щити з гербами львівських патриціанських родин. Колись цю печеру назвали «печерою смогубців», бо тут накладали на себе руки закохані, яким життєві обставини перешкоджали поєднатися.

Парк Високий Замок є осбливий тим, що він розташований на високій лісистій горі у самому центрі великого міста. І практично за 10-15 хвилин пішої ходи з будь-якого напрямку з гамірних вулиць можна потрапити у прохолоду і затишок віковічних дерев, де ніщо не нагадує про суєтність урбаністичного життя.

10. Музей "Личаківський цвинтар"

Кладовище було офіційно засноване у 1786 р. з ініціативи нової австрійської влади у тодішній столиці Королівства Галіції і Лодомерії.

Найстарша надгробна плита на його території датована 1675 р. Окрасою Личаківського некрополю є 23 каплиці-гробниці, що були власністю заможних львівських родин.

Своєрідним  ноу-хау в Україні та Європі є недавно введені нічні екскурсії  на Личакові.

- See more at: http://www.wyr.com.ua/top-10-misc-jaki-treba-vidvidati-u-lvovi.html#sthash.NJLItqTT.dpuf

Боротьба присвячена Україні.....

14 жовтня 2013 року - святкування 71 річниці створення УПА (Української Повстанської Армії)

УПА була створена 14 жовтня 1942 року за рішенням політичного проводу ОУН для захисту мирного населення України від знущань Німецької окупаційної влади. Головнокомандуючим УПА, з 1943р. по 1950р. був Роман Шухевич, псевдонім Тарас Чупринка. Маючи визначні здібності, він створив дієздатну, багаточисельну військову силу, котра потужно протистояла Німецьким і Радянським каральним військам.

Жахливі наслідки діяльності Радянської влади на Україні, голодомори, репресії, терор на Східній Україні з 1920р. по 1941р., масові вбивства, катування, четвертування людей в тюрмах НКВД на Західній Україні з 1939р. по 1941р. та не менш миролюбна політика Гітлера, остаточно озлобили людей проти Німеччини і Московського більшовизму.

Жорстокі та антилюдські політичні системи комуністичних та фашистських загарбників сприяли державницьким та патріотичним почуттям мирного населення, котре масово вливалося в ряди УПА. В 1944р. УПА нараховувала близько півмільйона осіб. Саме УПА врятувала населення Західної України від масового терору і повного знищення комуністичним режимом, очолюваним Сталіним. Добре організована УПА вела успішну, але кровопролитну війну із комуністичними загарбниками. УПА тісно співдіяла з підпільною організованою мережею ОУН, отримуючи від них необхідну інформацію.

УПА це широкомасштабний партизанський рух опору, який був дуже добре організованим, мобільним, скоординованим і являв собою дійсно партизанську армію відмінну від усіх інших, що діяли в Другу Світову Війну. УПА ніколи не отримувала міжнародної допомоги. Зброю, боєприпаси, уніформу діставали в бою з нацистами і більшовиками. УПА володіла сіткою підпільних військових навчальних закладів. Також в кожному військовому підрозділі перебував священник, котрий виконував функції капелана.
Все керівництво УПА було високорелігійним і велику увагу приділяло захисту церкви на Західно-Українських землях від безбожного комуністичного режиму. УПА вела христову війну в ім'я віри, правди, справедливості з диявольським більшовизмом, котрий потопив в крові тисяч священослужителів мільйони вірних християн. Самовіддана боротьба воїнів УПА надовго залишилася в пам'яті народу і сприяла остаточному розвалу соціалізму, краху комуністичних і соціалістичних ідей в світі.

В УПА були люди різних національностей: росіяни, вірмени, грузини, узбеки, азербайджанці, німці, італійці, євреї і татари. Вони переходили в УПА, протестуючи проти політичних режимів Німеччини і Росії, переховуючись від їх спецслужб. Деякі були просто звільнені при депортації з залізничних ешелонів, при ув'язненні з тюрем Гестапо, СС та НКВД. Підрозділи УПА знищили багато високопоставлених ворожих командирів, котрі приймали участь в каральних операціях проти мирного населення. Два керівники найвищого командного складу ворожих армій Нацистського СА Віктор Люцце і Червоної Армії маршал Микола Ватутін, були знищені УПА.

Каральні війська СССР жорстоко розправлялися із мирними людьми, котрі матеріально і морально підтримували борців за волю, а також із членами родин воїнів УПА. Найжорстокіші катування зазнавали родичі воїнів української армії, котрі боролися в підпіллі із більшовизмом. В тому числі і родичі головного командного складу УПА. Так, вся родина Романа Шухевича, дружина і малолітні діти, були арештовані, піддані фізичним і моральним катуванням та утримувалися як заручники.

Мирне населення високо цінувало боротьбу УПА і всіляко підтримувало військові підрозділи УПА. Завдяки підтримці мирного населення та хорошій організаційній діяльності вищого командного складу, успішні бойові дії велися до початку 50-х років і були направлені виключно проти каральної системи СССР. 5 березня 1950 року ворожі спецслужби вистежили в с.Білогорща під Львовом Головнокомандуючого УПА Романа Шухевича з відділом особистої охорони. В нерівній битві з військами НКВД вони загинули, як Герої, знищивши чимало ворогів. Рівно через 3 роки, 5 березня 1953р. помер Сталін.

З 1950р. по 1954р. очолював УПА Василь Кук, котрий будучи раненим в бою попав в полон. Практично з початку 50-х років за рішенням головного проводу ОУН активні бойові дії згортаються, деякі формування розпускаються, а організаційна мережа переводиться в глибоке підпілля і основний напрям роботи зосереджується на пропагандивно-інформаційній діяльності. Левова частка найкращих сил ОУН та УПА отримує завдання легалізуватися, щоб в майбутньому підтримати та продовжити національно-визвольну боротьбу. Це завдання було успішно виконано і основні сили були збережені від повного знищення. Ці люди плекали ідею Української Державності протягом усього життя та передали її наступним поколінням. В наслідок чого у 1991 році постає Незалежна Українська Держава. Окремі відділи діяли включно до 60-х років.

Останній військовий обов'язок воїни УПА виконували в жовтні 1956 року коли сміливо боролися на кордоні з Венгрією, щоб допомогти Венгерському анти-комуністичному повстанню.
Українська Повстанська Армія була народною армією. Вона діяла в умовах бездержавності протягом багатьох років і повністю утримувалася народом.

Ставлення до історії УПА у українському суспільстві впродовж років незалежності коливаєтся між позитивним (борці за незалежність) і протилежним (німецькі колаборанти): сама оцінка часто опирається на пропагандистські штампи обох сторін. Питання про офіційне визнання УПА воюючою стороною у Другій світової війні та пов'язане з цим питанням надання ветеранам УПА пільг на державному рівні (декілька західних областей вже прийняли це рішення на своєму рівні), досі залишаються невирішеними.

Але з 2005 року в Україні офіційно святкуються річниці створення УПА (14 жовтня 1942, ДеньПокрова).

 

14 жовтня - Покрова Пресвятої Богородиці. День українського козацтва

     14 жовтня – свято Покрови Пресвятої Богородиці або Святої Покрови, для православних українців є одним з найбільших релігійних свят осені.

Започатковане воно у Візантії, де було збудовано храм Пресвятої Богородиці на честь перемоги Константинополя над завойовниками (X століття). Це свято пов’язане з ім’ям святого Андрія. Коли місту загрожувала сарацинська навала, святий Андрій під час молитви побачив у небі Пресвяту Діву Марію, яка розкрила над християнами свій омофор (покров). Таке заступництво Богородиці додало сил візантійцям і вони дали достойну відсіч чужинцям.

Свято Покрови ознаменовує засинання природи та вкривання землі на зиму. Справді, в жовтні перші дерева втрачають листя, всі плоди уже дозріли: «Прийшла Покрова – на дереві голо». “Покрова накриває траву листям, землю снігом, воду – льодом, а дівчат – шлюбним вінцем". В українських селах і до цього часу дотримуються давньої народної традиції справляти весілля після Покрови. Від Покрови і до початку Пилипівки – пора наймасовіших шлюбів в Україні.

На Покрову упродовж всього дня спостерігали за погодою: якщо з півдня дув низовий вітер – зима буде теплою, якщо дув вітер із півночі – холодною, із заходу – сніжною. Коли протягом дня вітер змінює напрям, то й зима буде нестійкою і з завірюхами. Якщо на Покрову листя з вишень не опало – зима буде теплою. 

14 жовтня також свято української військової честі та звитяги. У серпні 1999 року Указом Президента України цей день було проголошено Днем Українського козацтва. Для козаків свято Покрови було найбільшим значущим святом. Цього дня у козаків відбувалися вибори нового отамана. Козаки вірили, що свята Покрова охороняє їх, а Пресвяту Богородицю вважали своєю заступницею і покровителькою. 

Побожні християни з сердечною любов’ю величають Пресвяту Діву й Богородицю Марію, Небесну Царицю, Володарку Божої ласки й заступницю всіх християн.

Вшановує Пресвяту Діву Марію й український народ. З того часу, як наш люд став навколішки перед Ісусом Христом, по всій нашій землі гомонить пісня слави й любови також і на честь Христової Матері Марії. Величаючи її, наш народ благає в неї опіки й заступництва в різних потребах цього земного життя. Ми так сердечно вшановуємо Пресвяту Богородицю, бо це зробив насамперед сам Бог. Ще світу не було, а вже Предвічний Господь вибрав Пресвяту Діву Марію на Матір Спасителя. Створив її чистою, обдарував надзвичайними ласками та вивищив понад усіх людей і ангелів, щоб Вона була першою після Бога. А що Господь від віків постановив, те в свій час сповнилося. Коли ж Бог так прославив Марію, чи не повинні й люди йти за Його почином і прикладом? Коли Пресвята Марія є для Бога наймилішою дочкою, для Божого сина найдорожчою Матір’ю, а для Святого Духа найкращою Святинею, чи ж не повинні й люди величати Пресвяту Діву та прославляти Її щирим серцем як першу після Бога?

Марія гідна найвищої прослави в Бозі, бо Вона — найсвятіша з усіх людей і всіх ангелів. Пречиста Діва не тільки не мала первородного гріха, але й жодного іншого ніколи не вчинила ні ділом, ні словом, ні думкою. Життя Марії — це сама святість, любов до Бога і всіх людей. Коли Мати Божа — найсвятіша з усіх людей і достойніша навіть від небесних Херувимів і Серафимів, то чи не повинні ми цю найдостойнішу особу любити і прославляти?

Але Марія не тільки Пресвята. Вона одночасно і найбільша наша Добродійка після Бога. Марія стала Матір’ю Божого Сина: породила Спасителя наших душ, щоб з його ласкою й поміччю ми були вічно щасливі. Тому треба найбільшу після Бога нашу Доброчинницю любити й величати кожного дня.

Необхідно пам’ятати, що Пресвята Діва Марія не лише породила нам Христа, йшла з ним на Голгофту, а й досі молиться за нас, виєднуючи в свого Сина Ісуса потрібні нам ласки та захоронюючи від лиха. Про це український народ співає так: “Ти за всіх молишся, Предобра... Ти грішників з тяжкої муки через свої руки спасаєш, не дай пропасти!” Свято Покрови Пресвятої Богородиці є славним засвідченням цієї безперервної доброчинності. Св. Церква установила його, щоб пригадувати і виявляти нам небесну поміч Божої Матері у скрутну для нас хвилину.

Коли 903 року Божого на Царгород напало вороже військо, греки в сердечному благанні звернулися до Пресвятої Богородиці за порятунком. Божа Мати вислухала гарячі молитви стривоженого народу і видимим способом подала їм свою опіку. У Влахернській церкві над Чорним морем з’явилася Божа Мати під час Литії в оточенні св. ангелів, пророків і апостолів та серед молитви розпростерла над благаючими її помочі людьми свій рантух-шаль на знак, що бере народ під свою опіку і захоронить його від нещастя. Побачили ту чудесну з’яву св. Андрій Юродивий та його учень Епіфаній, які молилися за захорону міста від ворожого нападу. Коли Божі слуги розповіли про це присутнім у церкві людям, вони з надією на опіку Божої Матері та повні радости розійшлися додому. Незабаром після тієї з’яви грецьке військо перемогло і прогнало наїзників. На пам’ятку про цю подію Царгородський патріарх установив свято Покрови Пресвятої Богородиці Марії, яки й ми перейняли від греків і досі святкуємо його.

Русь-Україна в особі Пресвятої Богородиці мала не раз ласкаву заступницю, про що й досі збереглися різні оповідання. Одне з них пов’язане з обороною міста Теребовлі. Діялося це 1672 року. На українське місто, де був сильний мурований замок, напали турки і хотіли здобути його. Коли ж наші вояки відбили всі ворожі наступи, турки підклали міни під мури міста, щоб висадити їх у повітря, здобути місто та прокласти собі шлях у глиб краю. Мешканці Теребовлі зійшлися до замкової церкви, де провели цілу ніч перед чудотворною іконою Божої Матері в молитві, благаючи захорони від смерті й неволі. Марія вислухала сердечне прохання нашого народу, бо коли вранці вибухнули міни, вони не розвалили мури міста, а підірвали турків. Це зчинило такий переполох, що вороги поспішно відступили від Теребовлі.

Львівський єпископ Шумлянський, довідавшись про це чудо, переніс чудотворну ікону Божої Матері з Теребовлі до Львова і помістив її на вівтарі в катедральному храмі св. Юрія. В день свята Покрови Пресвятої Богородиці у церкві св. Юрія відбувався відпуст. Тисячі людей поспішили до чудотворної ікони Пресвятої Діви Марії, щоб віддати Їй честь, скласти подяку за одержані ласки та просити опіки в Божої Матері на майбутнє.

На українській землі понад 150 місцевостей мали чудотворні ікони Божої Матері. Серед них Почаїв, Гошів, Зарваниця, Крехів, Самбір. Туди наш народ йшов з любов’ю й молитвою до Пресвятої Богородиці, щоб поклонитися Їй або випросити собі якусь ласку. І Божа Мати рятувала своїх дітей як наймилосердніша Доброчинниця, Мати й Заступниця перед Богом. І нас, українців, й інші нації. Люрд, Фатіма та інші місцевості є цьому славним свідченням.

Тож робім завжди так, як Бог і люди. Коли Господь так полюбив і прославив Пресвяту Діву Марію, то й ми веселімо серце Непорочної Діви своєю сердечною любов’ю й прославою. Якщо люди щиро величають Пресвяту Богородицю та просять у Неї всякої помочі та опіки, то й ми звертаймось до Неї у своїх власних, родинних, національних, загальноцерковних і вселюдських потребах та кожного дня молитвою на вервиці чи іншою молитвою благаймо в Небесної Матері ласки для дочасного й вічного щастя.

14 жовтня за новим стилем - свято Покрови Пресвятої Богородиці або, як кажуть в народі, Святої Покрови. «Покрова накриває траву листям, землю снігом, воду - льодом, а дівчат - шлюбним вінцем». В українських селах і досьогодні дотримуються давньої народної традиції справляти весілля після Покрови. Від Покрови і до початку Пилипівки - пора наймасовіших шлюбів в Україні.

До Покрови завершувався період сватань і приготування до весіль, який починався після Першої Пречистої. Дівки, яким надіїло дівувати, в сявто Покрови потайки просять: «Свята мати, Покровонько, накрий мою головоньку, хоч ганчіркою, аби не зостатися дівкою». А на Поділлі дівчата казали: «Свята мати, Покровонько, завинь мою головоньку, чи в шматку чи в онучу - най ся дівкою не мучу!»

Як відомо, після одруження дівчина була вже молодицею і мала покривати голову наміткою чи хусткою. Намітка - це стародавнє вбрання заміжніх жінок, яке зав’язували навколо голови. Вже після просватання дівчині-нареченій покривали голову хусткою. Для дівчат Покрова - найбільше свято: у молоді починався сезон вечорниць, а у господарів - період весіль, і юнки залюбки брали участь у весільних обрядодійствах.

В Карпатській Україні до Покрови остаточно поверталися всі пастуші отари з полонин і завершували останню мандрівку чумаки. Тому й казали: «Прийшла Покрова - сиди, чумаче, вдома».

Для того, щоб усi члени сім’ї були здоровими, на Покрову старша господиня брала вишитого рушника, що був над iконою Богородиці, і розвiшувала його над вхiдними дверима. Пiд ним ставали, як йшли до церкви, i проказували:

Пресвята Покрiвонько,
Перед твоiм кривалом
Голови схиляемо.
Прохаемо, Покрiвонько,
Од лиха укрити,
Здоров’ячко наше
Знов нам обновити.

На Покрову упродовж всього дня спостерігали за погодою: якщо з Півдня дув низовий вітер, зима буде теплою, якщо дув вітер із Півночі - холодною, із Заходу - сніжною. Коли протягом дня вітер змінює напрямок, то й зима буде нестійкою. Якщо на Покрову листя з вишень не опало, зима буде теплою, і якщо сніг не випав, то його не буде і в листопаді.

Цікаво, що в народі зберіглося повір’я , що у Пресвятої Діви є опікун Покров, якого просили: «Батеньку Покров, накрий нашу хату теплом, а господаря - добром».

Свято Покрови було введено у християнство в 10 столітті і має під собою чи то легенду, чи то подію, яка відбулася в Царгороді. Місто було оточене чужинцями, і Божа Мати начебто покрила своїм омофором городян, які молилися на всенічній службі у Влахерській церкві. Це побачив святий Андрій: пiд церковним склепiнням з’явилася Пресвята Богородица в оточеннi ангелiв, пророкiв i апостолiв і накрила своїм омофором православних християн. Це було провістям перемоги. Так і сталося: невдовзі надійшли воїни-захисники і звільнили населення від нападників.

Очевидно, цей сюжет і прислужився тому, що для козаків свято Покрови було найбільшим і найзначущим святом. В цей день у козаків відбувалися вибори нового отамана. Козаки вірили, що свята Покрова охороняє їх, а Пресвяту Богородицю вважали своєю заступницею і покровителькою. На Запоріжжі в козаків була церква святої Покрови. В козацькій думі про Самійла Кішку співається:

А срібло-золото на три частини паювали:
Первую часть брали, на церкви накладали, На святого Межигорського Спаса,
На Терехтемировський монастир,
На святую Січовую Покрову давали -
Котрі давнім козацьким скарбом будували,
Щоб за їх, встаючи і лягаючи,
Милосердного Бога благали.

Відомий дослідник звичаїв українського народу Олекса Воропай писав, що після зруйнування Запорізької Січі в 1775 році козаки, що пішли за Дунай на еміграцію, взяли з собою образ Покрови Пресвятої Богородиці.

Козаки настільки вірили в силу Покрови Пресвятої Богородиці і настільки щиро й урочисто відзначали свято Покрови, що впродовж століть в Українi воно набуло ще й козацького змісту і отримало другу назву - Козацька Покрова. З недавніх пір свято Покрови в Україні вiдзначається ще й як день українського козацтва.

Українська Повстанська Армія (УПА), яка постала в час другої світової війни на землях Західної України як збройна сила проти гітлерівської і більшовицької окупації батьківських земель, теж обрала собі свято Покрови за день Зброї, віддавшись під опіку святої Богородиці. Отже сьогодні Покрова - це свято не тільки народне і релігійне, а й національне.

Прикмети на Покрову

• Яка погода на Покрову, такою буде зима.
• Якщо лелеки не відлетіли на Покрови — на теплу зиму.
• Якщо на Покрову не випав сніг, то не буде його аж до січня.

Прислів’я на Покрову

• Хто лежав до Покрови, той продасть усі корови.
• Прийшов Покров — не нагрієш хату без дров.
• Прийшла Покрова — сиди, чумаче, вдома.
• Покрова накриває траву листям, землю снігом, воду — льодом, а дівчат — шлюбним вінцем.

Сьогодні - Всесвітній день пошти!!!!

Всесвітній день пошти відзначають щорічно 9 жовтня. Це одне зі свят, які були засновані з ініціативи Організації Об'єднаних Націй. Рішення про заснування Всесвітнього дня пошти було прийняте на конгресі Всесвітнього поштового союзу в 1969 році.

«Ми, правда, вже не спалюємо відьом, але спалюємо кожен лист, в якому міститься правда»

— Георг Крістоф Ліхтенберг

9 жовтня було вибрано в якості дати для цього свята, оскільки в 1874 році саме в цей день був підписаний Бернський договір. Тоді в Швейцарії зібралися представники 22 країн, які в результаті заснували Генеральний поштовий союз. Ця організація і стала прототипом Всесвітнього поштового союзу. На сьогоднішній день її членами є 189 держав усього світу.

Всесвітній день пошти відзначають люди, які створили і розвивають найбільшу в світі мережу фізичної доставки поштових повідомлень. Вона забезпечує ефективне та недороге перевезення товарів і цінних речей у багатьох країнах, долаючи будь-які кордони та повітряний простір.

«Пиши такі листи, які ти хотів би отримати»

— Пшекруй

Сьогодні мережа поштової доставки переживає активне реформування в усьому світі, оскільки глобалізація та Інтернет внесли свої корективи в її роботу і, відповідно, змінили вимоги клієнтів пошти до оперативності та зручності її роботи. На жаль, найбільш повільно цей процес відбувається в країнах колишнього СРСР.

«Неприємні телеграми завжди приходять без запізнення»

— Еміль Лагідний

Всесвітній день пошти - один з міжнародних днів, що відзначаються в системі Організації Об'єднаних Націй, і проводиться за рішенням XIV конгресу Всесвітнього союзу поштовиків у день створення союзу в 1974 р. Всесвітній день пошти без перебільшення можна назвати святом всіх людей. Пошта настільки органічно існує в сучасному світі, що ми сприймаємо її як частину нашого повсякденного життя. Уявити собі наше життя, функціонування держави, ефективний бізнес без поштового зв’язку неможливо. У 1874 році в Швейцарії представниками 22 країн був підписаний Бернський договір, що засновує підставу Генерального поштового союзу. У 1878 році союз змінив свою назву і став називатися Всесвітнім поштовим союзом. Сьогодні міжнародна пошта говорить на 6800 мовах своїх клієнтів, 191 поштові адміністрації, які входять у ВПС, утворюють єдиний поштовий простір і найбільшу фізичну мережу доставки в усьому світі. Вона призначена для забезпечення надійного, ефективного та економічного перевезення товарів та обміну ідеями. Сучасна пошта у багатьох промислово-розвинених державах активно працює в секторі логістики, поштово-банківських послуг, каталожної торгівлі та прямої поштової розсилки, активно розвиває інформаційні технології, гібридну пошту та електронну комерцію. Українська пошта – одна зі складових частин світової поштової системи. Українське державне підприємство поштового зв'язку "Укрпошта" входить до сфери управління Міністерства інфраструктури України та є національним оператором поштового зв'язку України. На сьогодні "Укрпошта" надає понад 50 видів послуг у 13 тисячах відділень по всій Україні. Штат компанії налічує 95 тисяч працівників, з них 40 тисяч - листоноші, 30 тисяч - оператори поштового зв'язку. Всесвітній день пошти – це чудова нагода привернути увагу громадськості до діяльності поштової служби в глобальній системі зв’язку, до послуг, які вона пропонує споживачам, до цілей, які ставить перед собою Всесвітній поштовий союз.

ВІТАЄМО З МІЖНАРОДНИМ ДНЕМ МЕДИКА!!!!!!!!!

                          

Дорогі медичні працівники!

У день Вашого професійного свята хочеться сказати багато теплих та лагідних слів на Вашу адресу. Ви - запорука нашого здоров'я, Ви - наші рятівники та спасителі у самі найтяжчі хвилини нашого життя! Низький уклін Вам за Вашу невтомну працю та щире і відкрите серце. Завдяки Вашій турботі та професійній майстерності у людини з'являється віра та надія на одужання і це найголовніше.

Від усієї душі бажаємо Вам здоров'я, щастя та безхмарного неба. Нехай усе у Вас буде добре!